Молодший юрист Юридичної компанії "Муренко, Курявий і Партнери" Анастасія Швиткіна в томентарі для "Телеграф"

Як українське законодавство регулює питання спільного проживання колишньої чоловіка та дружини після розлучення? Чи зобов’язує суд у рішенні про розірвання шлюбу одного з подружжя негайно змінити місце проживання?

У базовому розумінні сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Натомість, за законодавством подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік через свої особисті причини, до прикладу, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

За статтею 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Тут законодавство не пов’язує спільне проживання осіб із обов’язковим перебуванням останніх у зареєстрованому шлюбі. І так само, перебування у шлюбі не зобов’язує осіб проживати разом, оскільки визначальною ознакою шлюбу є офіційна реєстрація стосунків між чоловіком та жінкою, а не лише спільне їх проживання.

Виходячи з цього, розірвання шлюбу як юридичний факт припиняє саме шлюбні правовідносини, але не регулює автоматично фактичні житлові чи побутові відносини між колишнім подружжям. Закон не встановлює обов’язку для колишніх чоловіка і дружини припинити спільне проживання або змінити місце проживання після розлучення.

У випадку, якщо після розірвання шлюбу особи продовжують проживати разом, їх правовий статус визначається не нормами про шлюб, а загальними положеннями цивільного та сімейного законодавства щодо осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Це може мати значення, зокрема, для регулювання майнових відносин, користування житлом, а також визначення правового режиму набутого майна.

Також суд, ухвалюючи рішення про розірвання шлюбу, не вирішує питання про обов’язкове виселення чи зміну місця проживання сторін, оскільки такі вимоги не входять до предмета розгляду справи про розірвання шлюбу, якщо вони спеціально не заявлені сторонами. Відповідно, у резолютивній частині рішення суд обмежується констатацією факту припинення шлюбу.

Тож спільне проживання колишнього подружжя після розлучення є допустимим з точки зору законодавства, якщо чоловік та жінка виявляють таке бажання, а питання користування житлом або припинення такого проживання вирішуються окремо – у межах житлових чи цивільних правовідносин, а не автоматично внаслідок розірвання шлюбу.

Чи впливає місце проживання одного з батьків на місце проживання дітей? Чи завжди виключно суд має призначати місце проживання неповнолітніх дітей у разі розлучення?

Після розірвання шлюбу місце проживання спільної дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а якщо дитині більше десяти років – за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо ж батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Саме таке правове регулювання визначення місця проживання дитини міститься у Сімейному кодексі України. Важливо, що визначення місця проживання дитини встановлене саме як право батьків.

Натомість, у разі виникнення спору між батьками, які проживають окремо, щодо того, із ким проживатиме малолітня дитина, і вони не можуть дійти згоди самостійно, це може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору суд виходить із принципу найкращих інтересів дитини та враховує ставлення батьків до виконання своїх обов’язків, прив’язаність дитини, її вік, стан здоров’я та інші істотні обставини. Дитина не може бути передана тому з батьків, хто не здатен забезпечити належні умови для її виховання. Крім того, самочинна зміна місця проживання дитини одним із батьків є протиправною і може спричинити її негайне повернення за рішенням суду.

Тобто для визначення місця проживання дитини рішення суду не є обов’язковим. Є альтернативні простіші шляхи визначити з ким проживатиме дитина після розлучення: за згодою батьків або ж за рішенням органу опіки та піклування. Рішення суду вже є остаточним розв’язанням спору.

Таким чином, місце проживання дитини визначається передусім за домовленістю батьків, а суд втручається лише у разі спору, вирішуючи питання виключно з урахуванням інтересів дитини.

Чому саме зараз з’явилось рішення Верховного Суду? Наскільки це було проблемним питанням? І як зміниться судова практика після цього рішення? НОВИНА

Доволі поширеною є ситуація, коли після реєстрації шлюбу подружжя проживає у квартирі/будинку, який належить одному з них на праві приватної власності, та другий із подружжя реєструє там своє місце проживання.

Після розірвання шлюбу другий з подружжя може добровільно змінити місце проживання та «виписатись» із приватної власності іншого.

Однак не в усіх випадках виселення відбувається добровільно, і в такому разі виселення особи здійснюється у судовому порядку за позовом власника житла.

Раніше це питання ускладнювалося тим, що Житловий Кодекс України був прийнятий ще за часів УРСР та зберігав чинність до лютого 2026 року. Так, за його положеннями припинення сімейних відносин (розірвання шлюбу) саме по собі не позбавляло колишнього подружжя права користування житлом (ст. 156 ЖК УРСР). Тобто навіть після розлучення колишній чоловік чи дружина могли залишатися проживати у житлі власника, і примусове виселення було можливе лише у вузьких, складно доведених випадках (систематичне порушення правил проживання тощо).

У судовій практиці часто виникав конфлікт між правом власності одного з подружжя та «житловими гарантіями» іншого, що призводило до проблем регулювання та встановлення балансу інтересів кожної особи по відношенню до іншої. Фактично власник не завжди міг ефективно розпоряджатися своїм майном, оскільки інший з колишнього подружжя міг користуватися житлом.

Постанова Верховного Суду від «08» квітня 2026 року у справі № 382/2035/23 з’явилась як відповідь на тривалу правову невизначеність у спорах між правом приватної власності та правом на житло колишнього подружжя.

ВС фактично підтвердив, що колишній член сім’ї не має безумовного і безстрокового права проживання у житлі лише через факт попередніх сімейних відносин. Було підкреслено, що після розірвання шлюбу особа втрачає статус члена сім’ї власника і повинна довести інші законні підстави для подальшого користування житлом. Якщо таких підстав немає, а власник заперечує проти проживання, це є підставою для усунення перешкод у здійсненні права власності, включно з виселенням.

Водночас Суд наголосив на балансі інтересів, адже хоча власник має право на мирне володіння та розпорядження майном і не зобов’язаний забезпечувати колишнього подружжя житлом, але кожен випадок виселення має оцінюватися з точки зору пропорційності та дотримання стандартів захисту житла.

Проблемність питання полягала саме в тому, що стара модель регулювання, яку пропонував Житловий кодекс України, фактично зміщувала баланс на користь права користування житлом, ускладнюючи реалізацію права власності та створюючи ситуації, коли колишній член сім’ї міг тривалий час проживати у чужому майні без згоди власника.

Подальша судова практика із цього питання ґрунтуватиметься на положеннях Цивільного кодексу України та захищатиме розумний баланс між правом власності та правом на житло, що дозволить уникнути як безпідставного обмеження права власності, так із забезпечити право на житло після розірвання шлюбу. Відповідні підстави будуть оцінюватися судами у кожній справі окремо, щоб не допускати необґрунтованих порушень.